Подивимося більш уважно на свою кулькову ручку: на кінчику її перебуває маленька кулька, яка переносить чорнильну пасту з балончика на папір. Здається, все дуже просто. Теоретично - так.
Але в дійсності розробити зручну кулькову ручку було нелегко. Могло трапитися так, що у вашій кишені була б ручка Лауд, а не Бік, Паркер або Скрипто (BIC, Parker, Scripto). Джон Д. Лауд з Массачусетса запатентував авторучку з обертовим наконечником у жовтні 1888 року. Він використовував маленьку кульку, яка однієї стороною купалася в чорнилі. За наступні тридцять років Патентне Відомство США видало 350 патентів на аналогічні кулькові ручки, але жодна з них не стала товаром.
Головною перешкодою були чорнило. Занадто рідкі залишали ляпки на папері й бруднили кишеню. Занадто густі застигали на кульці. Іноді вдавалося створити відповідні контролюютємі умови, і тоді чорнила діяли як треба... поки не змінювалася температура повітря. Краще, що вдалося створити, - кулькову ручку, яка писала, як правило, при температурі повітря 70F (21C), але нижче 64F (18З) засмічувалася, а вище 77F (25З) - підтікала й залишала ляпки.
Приблизно така була справа, коли за цю проблему узялися брати Біро (Biro). Після першої світової війни 18-літній Ладислав Біро, демобілізувавшись із угорської армії, перепробував ряд занять. Він вивчав медицину, мистецтво, захоплювався гіпнозом, але жодна із професій не зацікавила його настільки, щоб стати спеціальністю. Газетною справою він зайнявся випадково.
В 1935 році Біро видавав невелику місцеву газету й часто гнівався на свою авторучку. Чорнила випливали з ручки на газетний аркуш, який усмоктував рідину як губка, а кінець пера рвав у цім місці папір. Загалом, виходив не напис, а фіолетове болотце. Навіть на першокласному папері залишалися ляпки, а на пальцях і на одязі Біро постійно красувалися чорнильні плями. Тоді Ладислав покликав брата Георга, хіміка за професією, і брати Біро почали розробляти нові авторучки. Після випробування десятків моделей брати Ладислав і Георг, не знаючи, що до них уже була зроблено 351 спроба, винайшли кулькову ручку.
Якось під час відпустки, перебуваючи на березі Середземного моря, брати заговорили про свій винахід з якимось літнім паном. Вони показали прекрасно пишучу ручку, яка йому сподобалася. Виявилося, що цей пан був тодішнім президентом Аргентини, Аугусто Юсто. Він запропонував братам Біро побудувати в його країні фабрику кулькових ручок. Через кілька років почалася друга світова війна, і брати вирішили покинути Угорщину. Вони згадали свого старого знайомого й спрямували погляди убік Південної Америки. Брати висадилися в Буенос-Айресі з десятьма доларами на двох. Юсто визнав їх, і незабаром за допомогою президента їм вдалося заручитися підтримкою декількох інвесторів. В 1943 році в місті відкрилася нова фабрика. Ефект був грандіозним, тобто відбувся грандіозний провал. Брати Біро зробили ту ж помилку, що й усі їх попередники, - вони поклалися на силу ваги, під впливом якої чорнило попадали на кульку. Це означало, що ручку треба було неодмінно тримати строго вертикально. Але навіть і тоді потік чорнила був переривчастим, і на папері залишалися згустки. Ладислав і Георг повернулися в лабораторію, і незабаром придумали нову конструкцію, капілярну. Сифонне підкачування змушувало чорнило переміщатися до кульки незалежно від положення ручки. Уже через рік брати Біро випустили в продаж в аргентинських магазинах нову модель. Однак розходилися ручки в'яло. Зрештою в братів скінчилися гроші, і виробництво довелося зупинити.
Але їм на допомогу прилетіли військові льотчики США. Пілоти ВПС, що часто бували в Аргентині під час війни, зробили для себе відкриття, що аргентинськими ручками можна писати знизу нагору на будь-якій висоті і їх не потрібно часто заряджати. Держдепартамент США спробував запропонувати американським фабрикантам виготовляти такі ж ручки. Американська компанія Еберхард Фабер вирішила спробувати монополізувати ринок і заплатила 500000 доларів за права на виробництво кулькових ручок; таким чином, брати вперше дістали прибуток за свій винахід.
Приблизно в це ж час житель Чикаго по імені Мільтон Рейнолдс теж зіштовхнувся з ручками Біро в Аргентині. Він повернувся в США й з'ясував, що такі ручки були вже запатентовані Джоном Д. Лаудом і іншими американцями, але термін дії їх патентів на той час минув. Тому він вирішив, що може, нічого не побоюючись, скопіювати конструкцію Біро. Рейнолдс продав кулькові ручки за 12 доларів 50 центів через нью-йоркський універмаг Гімбельса. Новинка привернула увагу, і Гімбельс продав усю партію в перший же день, усі 10000 ручок! Безліч промисловців захотіли примазатися до слави щасливого підприємця. Рейнолдс найняв чемпіонку по плаванню Естер Вільямс, яка продемонструвала, що кулькова ручка може писати навіть під водою. Інші ж показували, що ручка пише кулькою нагору або через стопку копіювального паперу.
Але одна проблема все-таки залишалася: незважаючи на галас, затіяний навколо новинки, ручки працювали не дуже добре. Вони підтікали, погубивши чимало важливих документів і відмінних сорочок. Крім того, у них пересихало чорнило. Обсяг продажу почав повільно повзти вниз. Ціна - теж. Кулькові ручки, що зовсім недавно вважалися предметом розкоші, сталі продаватися всього за дев'ятнадцять центів. Але одного разу купивши ручку навіть за ці гроші й спробувавши писати, покупці лаялися на чому світ стоїть й клялися не купувати кулькових ручок до кінця свого життя.
Людину, яка змусила покупців відректися від подібних клятв, звали Марсель Біш (Bich). Він жив у Франції й був фабрикантом пір'яних ручок і письмового приладдя. Марсель із професійним інтересом віднісся до кулькових ручок. Спочатку він тільки спостерігав, як їх популярність злітала, а потім каменем падала на землю й розсипалася в прах, потім вирішив, що зможе завоювати ринок, якщо зуміє створити надійну кулькову ручку й знизити її вартість - новинка йому подобалася, але обурювала її висока ціна при настільки низькій якості. Брати Біро продали Бішу права на винахід, і той приступив до роботи.
Протягом двох років Марсель Біш скуповував усі, що з'являлися на ринку моделі кулькових ручок і педантично випробовував їх, виявляючи позитивні й негативні сторони. В 1952 році Біш добився тріумфу: дешева шестигранна ручка із прозорого пластику писала м'яко, не підтікаючи й не засихаючи. Вивчивши міжнародний ринок, Біш зрозумів, що зі своїм іменем йому в Америці не пробитися. Тоді він змінив написання імені так, щоб його могли правильно й легко вимовити всюди, де буде продаватися його нова ручка, - Бік. Модель Бік відразу завоювала світове визнання. Мільярди ручок, стиль яких майже не змінювався, продавалися, використовувалися, губилися, розбиралися на частині, пропадали невідомо де, просто викидалися. І хоча Бік винаходив все нові моделі, придумував різноманітні дизайни ручок, старий, надійний Бік не перестає бути основним джерелом доходу фірми.
